Бандура — великий потенціал для збереження традицій і руху вперед, вважає тернополянин Дмитро Губ’як. Як музика, «виточена» своїми руками, стає голосом нації і справою життя, бандурист і педагог розповів для «20 хвилин»
Дві історії сплітаються в житті Дмитра Губ’яка: створення першої у світі карбонової бандури — символу інновацій у традиціях, друга — відродження унікальної харківської бандури, яка повертає українській музиці її гідне місце у світі.
Його музичний шлях почався ще з колиски у рідному Теребовлі. Батько, баяніст і дослідник фольклору Галицького Поділля, зібрав чимало народних пісень. Сестра — піаністка, а він доповнив любов до інструменту, — згаду. Без цієї любові пройти всі труднощі було б неможливо,
Далі з глибокою повагою згадує кожного наставника: Ірину Турко, Івана Равлюка, хормейстера Ореста Олійника, який розкрив для нього перші композиторські навички. З особливою вдячністю згадує професора Василя Герасименка, якого подарувала йому доля навчаючись в консерваторії у Львові.
— Я жив у його домі, бачив, як він працює, чув його розповіді про життя. Це був не просто викладач, а майстер, який формував мій світогляд, почуття відповідальності та відношення до професії, — розповідає він.
Вокальну майстерність шліфував під керівництвом Тамари Дідик, народної артистки України, оперної співачки, родом з Ланівців.
— Зі своїми викладачами у мене склалися не просто професійні стосунки — це були справжні родинні зв’язки. Це були неймовірно талановиті особистості, які жертвували всім, щоб служити культурі. Їхній приклад вчить і сьогодні.
Працював у Львівській обласний філармонії, розповів, що був частиною ансамблю «Високий Замок».
Бандура йому розкривала все нові горизонти, гастролі відкрили багато країн Європи, включно з Андоррою, а також до зовсім віддалених куточків світу: Китай, Макао, Гонконг, Тайвань, Маврикій, Мадагаскар…
— Скрізь я грав на бандурі, — пригадує. — Завжди бачив, як інструмент зачаровує людей. Він ексклюзивний, екзотичний, адже є народним, але водночас дозволяє виконувати весь спектр музичних стилів — від фольклору до класики, джазу, року чи експериментів із симфонічними оркестрами, камерними ансамблями, джазбендами або рокгрупами. Це завжди вражає слухача.
Найпростіша мелодія — за 15 хвилин
Сьогодні Дмитро Губ’як викладає у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Гнатюка. Його мета — не лише навчити студентів грати, а й відкрити перед ними нові можливості цього унікального інструменту.
— Розробив вибіркові навчальні дисципліни, які знайомлять із технологічними аспектами виготовлення бандури та основами імпровізації. Це дозволяє не лише зберігати традиції, а й творити нові.
Бандура, як і будь-який музичний інструмент, є складною для опанування. У цьому й полягає виклик для педагога.
— Навчитися грати просту мелодію на бандурі, якщо є хист, можна й за 15 хвилин, але щоб справді оволодіти нею, потрібні роки наполегливої праці та професійний підхід, спочатку ти освоюєш найпростіше, а далі відкриваєш, що прекрасному немає меж, — ділиться викладач, підкреслюючи, що ключовим для початківців є любов до свого інструменту та віра в нього. — Інших порад у мене немає. Любов і віра — це головне. Музика — це не найприбутковіша справа, особливо бандура. Але саме через неї ти показуєш публіці, як ти відчуваєш і розумієш світ. Це спосіб ділитися своїм внутрішнім світлом.
Дмитро Губ’як розповів, що зараз бандура розвивається у різних напрямках, кожен із яких по-своєму унікальний. Є групи, що відроджують старосвітське кобзарство — на зразок кобзи Остапа Вересая, із традиційним репертуаром дум і псалмів. Вони живуть, як колись кобзарі, подорожуючи з інструментом по Україні, на фронт чи за кордон. Чудовий приклад цього напрямку — Тарас Компаніченко та його ансамбль «Хорея козацька». Інший, не менш яскравий напрямок — естрадна бандура. Вона стала частиною сучасної популярної культури завдяки таким митцям, як Марина Круть, яка здобула широку популярність завдяки конкурсу на відбір до Євробачення. На жаль, вона не потрапила до фіналу, хоча мала унікальний шанс представити інструмент світу.
— Багато цікавих виконавців зараз працюють із новаторськими підходами. Наприклад, Іван Ткаленко, що розвиває електробандуру, або Ярослав Джусь і гурт «Шпилясті кобзарі», які активно популяризують бандуру в естрадній музиці. Це підтверджує багатогранність нашого інструменту.
Водночас академічний напрямок залишається міцним фундаментом для професійного розвитку бандури.
— Професійні бандуристи виконують найрізноманітніші стилі — від барокової музики до сучасних композицій у супроводі оркестрів, — веде далі Дмитро Губ’як. — Я належу до цього напрямку, хоча із задоволенням спостерігаю й за іншими. Кожен із них важливий, адже відображає різні грані сучасного бандурного мистецтва.
Унікальність бандури полягає в її здатності зберігати традиції, не замикаючись у рамках минулого, і водночас рухатися вперед, розкриваючи свій творчий потенціал.
— Бандура — інструмент, що не завершив своєї еволюції, вона розвивається, зберігаючи традиції й водночас впевнено рухається вперед, — підкреслив співрозмовник.
Від мрії до реальності: карбонова бандура
У пошуках удосконалення Дмитро Губ’як несподівано для себе став конструктором. Мовляв, кожен музикант мріє про інструмент, який би дозволив втілити його творчі задуми.
У 2015 році переглянув відео про карбонові струнні інструменти й подумав: а чому б не спробувати зробити бандуру з карбону?
Це підштовхнуло його до ідеї зробити інструмент повністю з цього матеріалу.
Через п’ять років мрія здійснилася. Це був приклад міжнародної співпраці: польська технологія й українська душа.
— Завдяки співпраці з польською компанією, що працює з композитними матеріалами, і майстром-реставратором Віктором Рубаєм ми представили першу карбонову бандуру, — з радістю зазначив Дмитро, зауваживши, що створення такої бандури — непростий процес. — Потрібно було опанувати нові технології, розуміти особливості матеріалів, працювати з професійним обладнанням.
Так процес виготовлення карбонової бандури став міжнародним проєктом. Корпус створюють у Польщі, струни натягують у Львові. Деякі етапи роботи Дмитро проводить в своєму гаражі, щось у власній кімнаті.
І хоча для Дмитра це більше ентузіазм, ніж бізнес, він відчув неймовірну ейфорію, отримавши перший готовий інструмент.
— У тебе в руках те, про що ти мріяв, ніхто до тебе цього не робив, — ділиться думками цієї незабутньої миті, — вона насправді вийшла красива, це — диво, що ожило й надихає рухатися далі.
Звук — сріблястий
Бандура з карбону, за відчуттями Дмитра, має дивовижний звук: сріблястий, із глибокими басами й багатими обертонами. Її звучання порівнюється з найкращими дерев’яними бандурами, а часто перевершує. Звучить чисто й насичено, створюючи ілюзію більшого простору між нотами.
Дмитро нам пояснив, що карбон, на відміну від дерева, має безліч переваг. Товщина передньої деки в карбоновій бандурі становить лише 2-3 мм, тоді як у дерев’яній — 5-6 мм. Тонша дека краще коливається, забезпечуючи чистіший звук і водночас тримаючи жорсткість конструкції. Якщо дерев’яна дека складається з кількох дощечок, то карбонова — суцільна, що надає їй більшої міцності й покращує акустичні характеристики.
— Коли вперше взяв до рук карбонову бандуру і торкнувся струн, це був справжній вибух емоцій, — емоційно ділиться Дмитро. — Інструмент зазвучав, і я зрозумів: усе було не даремно. Кожна година роботи, кожен експеримент — усе це втілилося в цей момент. Кожна струна дивувала своїм звуком, і я відчув: це не просто новий інструмент, це новий етап у розвитку бандури.
У світі — лише дві моделі
Дмитрова бандура вже пройшла випробування гастрольними буднями. Він виступав із нею у Франції, перевіряючи інструмент у різних умовах — від спекотного літа до прохолоди й сирості весняних костелів. В Україні грав у Дніпрі, Черкасах, Одесі. Саме моя чорна карбонова бандура стала частиною презентаційного відео Марини Круть для Євробачення.
Карбон природно має чорний колір, але його можна фарбувати в будь-який відтінок. Хоча, на думку винахідника, фарба приховує природну красу цього матеріалу: переплетення вуглеволокон створює унікальний 3D-ефект, схожий на багато рядів косичок, залитих епоксидною смолою.
— На сьогодні існує дві моделі карбонової бандури, і вже є замовлення, — продовжує Дмитро. — Це початок нового шляху. Планую працювати над удосконаленням, розширювати можливості інструменту і патентувати ці розробки.
Рідні, за словами співрозмовника, були поруч на кожному етапі цього проєкту. Дружина, батьки раділи кожному досягненню, переживали разом невдачі, вірили, підтримували нагадували про важливість патентування.
— Їм також приємно бачити, як моя мрія стає реальністю, і я вдячний їм за те, що були і залишаються моєю надійною опорою, — тепло згадує Дмитро.
Є ще одна важлива місія
Окрім інновацій з карбоновою Дмитро Губ’як займається відродженням харківської бандури, створюючи нові моделі інструмента, які зберігають особливості традиційного харківського стилю гри. Він разом з майстрами вдосконалює конструкцію, щоб зробити його зручнішим для музикантів і кращим у звучанні. Харківська бандура вирізняється тим, що обидві руки виконавця працюють на всьому діапазоні струн, що дає більше свободи в грі, на відміну від поширеного київського стилю.
— Її унікальність полягає в способі виконання: обидві руки музиканта працюють на всьому діапазоні струн, створюючи гармонійне поєднання мелодії та колористичних ефектів, — пояснює музикант. — Це докорінно відрізняється від київського способу, де ліва рука зосереджена на басах, а права — на приструнках. Харківський стиль дає виконавцю більшу свободу, роблячи бандуру багатогранною мовою.
Дмитро Губ’як розповів, що основоположник новітнього бандурного мистецтва, Гнат Хоткевич, переніс бандуру з майданів і церков на концертні сцени, зробивши інструмент концертним. Хоткевич вважав, що саме харківський спосіб гри має найбільший потенціал для розвитку. Проте у 1938 році радянська влада розстріляла митця, і розвиток цього напряму бандурного мистецтва в Україні фактично припинився.
— Харківський стиль гри та сам інструмент тривалий час існували лише у діаспорі, тоді як в Україні розвивався київський напрям, — продовжує розкривати сумну історію. — Наприкінці XX століття професор Василь Герасименко, мій викладач, поставив собі за мету повернути харківську бандуру на її історичну батьківщину.
Він створив нову модель інструмента і надихнув цілу плеяду виконавців, до яких належить і Дмитро Губ’як.
Разом із майстрами Віктором Рубаєм та Олегом Мельником Дмитро розробив свою модель харківської бандури, врахувавши конструктивні вдосконалення.
Дмитро активно пропагує цей стиль не лише в Україні, а й за кордоном.
Культурний фронт: чому це важливо
До великої війни Дмитро Губ’як з ансамблем бандуристів гастролювали Францією. У Парижі, проїжджаючи центральними вулицями, побачили величезні плакати, які анонсували виставку російської культури. Це, на думку Дмитра, був красномовний доказ того, як наш ворог вкладає шалені ресурси, щоб розповідати світу свою версію історії.
Після 2022 року ситуація стала ще гострішою. Під час одного з виступів у костелі у Франції побачили афішу хору із Санкт-Петербурга, який виконував українські та російські пісні.
— Вони прагнуть довести, що України, як окремої культурної одиниці, не існує, намагаючись присвоїти нашу культурну спадщину, — обурюється Дмитро. — Культурний фронт — це сьогодні дуже важливо, адже якщо ми не будемо розказувати світу про нашу культуру — її присвоїть наш ворог. Те, що ми унікальні, маємо розповідати самі. Вони діють через державну політику, а у нас — лише ентузіазм окремих виконавців.